Роботи львівської художниці Лесі Квик такі ж самобутні, як і сама авторка. Вона живе як малює, і малює як живе, роздаровуючи у своїх творах позитивну енергетику добра і любові. Бо таке в художниці рідкісне вміння бачити позитив у всьому, що її оточує – природі, людях, речах. Найбільше вона цінує щирість і справжність – як у мистецтві, так і в людях.
Леся Квик крім того, що пише картини – живописні, графічні, – і експонує їх час від часу на різних виставках, також займається графічним дизайном книжок. За графічне оформлення книги художниця вже двічі отримувала гран-прі на Форумі видавців у Львові.
Кожну книжку Леся Квик переживає, перепускаючи через себе. Нещодавно презентували у Львові історико-документальний альбом «Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини», дизайнерським оформленням якого займалася художниця. «Завжди треба бути готовим, що робота над такою великою книжкою, яку хочеш правильно прожити, (бо інакше неможливо) займає приблизно півроку. Коли я робила обкладинку до книги листів Климентія Шептицького, то дійшла до такого рівня, що подумки говорила з ним. Працюючи над оформленням книжки, мені важливо, щоб людина не хотіла її випускати з рук. Вважаю це для себе найбільшою похвалою», – сказала Леся Квик.
Більше про своє мистецьке становлення, життя і творчість – художниця розповідає у цьому інтерв’ю.
– Пані Лесю, мистецтво для вас це така гра, психотерапія, особливе бачення світу. Чим воно є для вас?
– Це необхідність висловлення. Як довго не малюю, то набираюся енергії, яка потім мене починає мучити. Тому мушу це викласти на папері. Наразі не можу не малювати.
– Коли ви зрозуміли, що хочете бути художником?
– Я планувала бути піаністом, дев’ять років займалася грою на фортепіано у Львівській спеціалізованій музичній школі ім. Соломії Крушельницької. Потім стався випадок, який змінив мій вибір, – перелазила через браму, яка була замкнена, а тато її в ту мить відкрив, і я зламала палець. Вважаю, що кожній дитині корисно займатися і музикою, і малярством. Мені пощастило з вчителями, які мене мотивували. Батьки думали, що в мене перейде це захоплення малюванням, вони бачили мене музикантом. Але після того, як зламала палець, вирішила поступати в коледж декоративно-ужиткового мистецтва на кераміку до викладача Тараса Миколайовича Драгана, який і вчив мене малювати. Власне, в коледжі сформувалося моє творче середовище для спілкування.
– А хто ще вплинув на ваше професійне формування і становлення?
– Еммануїл Петрович Мисько мене дуже любив і дуже добре сприйняв. Від нього багато почерпнула для свого розвитку, саме він сприяв моєму формуванню як художника. Він казав: «Лесю, не змішуй творчість з бізнесом». В його майстерні була особлива атмосфера, цікаві творчі люди, спілкування, – я це все вбирала у себе як губка. Його швидкість енергії мене вражала – він міг за 15 хвилин зліпити портрет. Взагалі, мені дуже пощастило зустріти хороших людей. Потім навчалася у Львівській академії мистецтв. Відтоді пройшло трохи часу, у мене багато вклали, перш ніж почала малювати.
– Це сталося вже у більш зрілому віці – почали малювати?
– Ні, ще в коледжі викладач Тарас Левків, коли писала дипломну роботу, закликав виставлятися. Для мене ніколи не було комплексу і страху ділитися своїм мистецтвом з іншими. Хоча переживаю завжди, навіть тепер, коли готую виставку. Не люблю необдуманих виставок і не бачу в них потреби. А тоді Тарас Левків казав: «Ви як виставитеся, то одразу буде знати, що робите – побачите, що одне і те саме малюєте».
– Звідки черпаєте ідеї?
– З середовища. Малюю все, що відбувається – це може бути весна, квіти, а найбільше – люди. Я люблю малювати на шовку, але це зараз дуже дорого. Люблю кераміку, але це теж дуже витратно. Класичний живопис малюю на полотні, а графіку – на будь-якому папері.
– Графіку ви малюєте також ручкою?
– Тільки ручкою. Не роблю ескізів, кожна робота є лише в одному варіанті.
– Ви не боїтеся бути собою?
– Нема вибору – ви можете бути собою або фальшивити, але це одразу видно. Та й енергія не така від роботи йде.
– Не одразу ж у вас така легкість з’явилася…
– Я не можу зараз проконтролювати, хіба після смерті хтось буде досліджувати. Недавно складала малюнки, бо багато їх набирається і треба трошки викидати. Раптом дивишся на якусь роботу і тепер вона вже здається нормальною, хоча раніше не подобалася. Є папір і добра ручка – і вже є настрій малювати.
– Ви часто виставляєтеся у співавторстві…
– Дуже люблю виставлятися з художницею Оксаною Андрущенко, хоча ми дуже різні – і в ідеях, і у виконанні. Просто мені дуже подобаються її роботи.
– Хто з всесвітньо відомих художників вас найбільше захоплює?
– Найбільше Пітер Брейгель, Анрі Тулуз Лотрек.
– А як почали займатися дизайном книжок?
– От ніколи не можна казати «ніколи». У Львівській академії мистецтв 20 років тому можна було безкоштовно піти на курси комп’ютерної графіки. Тоді думала: «Навіщо мені той комп’ютер? Не буду в ньому малювати, це штучне». Але час настільки швидко біжить і змушує змінювати думку. Мені дуже пощастило працювати з Орестом Шейкою. Це був чудовий колектив, який терпів мене як художника і моє навчання комп’ютерних програм. Тоді навіть захопилася, потрапила під вплив, як і всі художники, і почала малювати в комп’ютері. Але потім себе вчасно зупинила і повернулася до малювання натуральних робіт.
– Наскільки складно було працювати над книгами Андрія Содомори, Тетяни Вергелес, про Соломію Крушельницьку, Андрея Шептицького, а тепер от – Климентія Шептицького?
– З Тетяною Вергелес було дуже легко, бо вона повністю довірилася мені (єдине що попросила, щоб був саксофон ), щиро тішилися моїм творчим «вибрикам». Андрій Содомора – це неймовірний, рідкісний талант, який мало оцінений у Львові. Його треба запрошувати і слухати. Кожну книжку, над оформленням якої працюю, переживаю і перепускаю через себе. А сім’я Шептицьких – це справжній аристократизм. Завжди треба бути готовим, що робота над такою великою книжкою, яку хочеш правильно прожити, (бо інакше неможливо) займає приблизно півроку. Коли робила обкладинку до книги листів Климентія Шептицького, то дійшла до такого рівня, що подумки говорила з ним. Працюючи над оформленням книжки, мені важливо, щоб людина не хотіла її випускати з рук. Вважаю це для себе найбільшою похвалою. Книгу про Андрея Шептицького теж робила десь півроку. А перед тим місяць думала, чи можу робити про нього книгу, чи маю таке право. Треба осягнути такого специфічного упокорення, щоб могти приступити до роботи над такою великою постаттю, зняти всі свої «корони».
– Що ви відкрили для себе під час цієї роботи?
– Що Андрей Шептицький зовсім не відкритий для Львова, дуже є мало інформації про нього для широкого загалу. А ця родина взагалі унікальна, і ми маємо від них учитися шляхетності.
– Чи впливає на вас сучасна політична ситуація, в якій немало абсурдного?
– Політика за своєю природою є фальшивою, і вона мене ніколи не цікавила. Мене це не дратує, – воно все повторюється, 100 років тому відбувалося подібне. Деякі речі мене дивують, але не впливають на мою творчість. Впливає середовище спілкування, в комп’ютері є багато різної інформації, яку перепускаєш через себе, і воно забирає трохи часу.
– Який з книжкових персонажів є для вас найближчим?
– Мені завжди подобалася казочка «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат». Вона для мене геніальна, мрію її намалювати і зробити такою, якою хочу. Вона мені нагадує дитинство. А ще подобається казка «Мауглі».
– Що для вас є найбільш цінним у мистецтві?
– Щирість, і в людях також ціную цю якість найбільше.
– Трапляється у вас таке, що нема настрою для малювання, що ви тоді робите?
– Не буває в мене такого, мені завжди хочеться малювати. Якщо не малюю ручкою, то можу займатися живописом, або малювати по склі, шовку.
– Що вам з цього найближче?
– Деякі сюжети я не змогла б намалювати на папері, бо в ньому дуже багато деталей. Нема такого вибору, все відбувається миттєво – живете і малюєте. Останнім часом не малюю портретів – для цього треба довго спілкуватися з людиною, щоб відчути її душу і тоді малювати. Раніше міряла про великі формати, а тепер бачу, що не можу вже цього робити. Зараз такий період, що малюю зиму, квіти. Але все ж найцікавіше малювати людей.
– Про що мрієте?
– Як таких мрій нема, хочеться, щоб був спокій і мир. Є бажання, – щоб у нас був музей Львова. Не історії, а саме Львова – яким він був у різні періоди. Зараз Львів начебто такий український, але він нищиться. Цей музей мав би бути в новому сучасному будинку, розташований десь на околиці, і щоб туристи спеціально їхали до нього. Хочу, щоб мої діти розуміли, яке в нас величне місто, що такого більше ніде нема. Мрію ще зробити достойний альбом робіт Еммануїла Миська.
– Ваші діти теж займаються мистецтвом?
– Мій син – ювелір, а дочка – музикант-віолончеліст. Музика і художня творчість в нашій родині переплелися.
– Чи легко в сучасному світі залишатися вільним і вірним собі?
– Мені вже легко, це молодим, мабуть, важко. Але якщо людина щира, добра і робить те, що має робити, – вона точно з голоду не помре. Звичайно, хотілося б мати більше можливостей для праці, подорожувати більше. А це зараз проблемно. І погано, коли бажання йде всупереч можливостям, коли не все вдається реалізувати.
– Чи є у вас якісь табу у творчості?
– Не знаю, не було таких пропозицій. Стараюся ніколи не казати «ніколи», бо завтра буду це робити.
– Що для вас найважливіше у житті?
– Все, що у мене є зараз, – воно важливе. Насамперед діти, спілкування з близькими людьми.
– Яка найсильніша риса вашого характеру?
– М’якість, я можу м’яко сприйняти все, – як з’ясувалося. Але люди не перестають мене дивувати.
Розмовляла Галина Палажій,
IA ZIK
Дописати коментар